Бушмейстер або сурукуку
Опис
Досягають 4-х метрів у довжину (зазвичай 2,5-3,5 м) і важать близько 3-5 кг сурукуку є найбільшими представниками сімейства гадюкових і одними з найбільших змій в Південній Америці. Тіло щільне, товсте і має достатньо рідкісну трикутну форму, яка до того ж не характерна для даного сімейства, що однак не заважає плазує залишатися гнучким і рухливим. Все тіло покриває щільна велика луска, яка стає більш м'якою тільки на голові. Голова у бушмейстер клиноподібна.
Бушмейстер або сурукуку
Забарвлення дуже характерна і не дозволяє сплутати бушмейстер з іншими видами: жовто-коричневе тіло (зустрічаються також дуже світлі або майже руді особини) з візерунком з великих чорних ромбів на спині.

Бушмейстер або сурукуку (лат. Lachesis muta)
Бушмейстер - найбільша змія з сімейства гадюкових, довжина її тіла досягає 4-х метрів.
Ікла великі і дуже гострі - від 25 до 40 мм. За один укус сурукуку впорскує величезну дозу отрути - 400 мг, чого достатньо для практично миттєвого умертвіння основного видобутку - гризунів, птахів і ящірок. Для людини така доза виявляється смертельною в 10% випадків.
спосіб життя
Ця змія веде одиночний і можна навіть сказати розмірений спосіб життя. Більшу частину дня вони проводять, укрившись в густих заростях від палючого сонця. На полювання вибираються тільки з настанням ночі. Хоча на полювання це голосно сказано, бушмейстери ховаються в заростях або опалому листі поблизу стежок до водопоїв і чекають відповідну жертву. Неймовірно терплячі - голодна змія може пролежати абсолютно нерухомо кілька тижнів.
Бушмейстер або сурукуку (лат. Lachesis muta)

Агресивний зовнішній вигляд сурукуку оманливий - змія насправді спокійна і полохлива.
Незважаючи на майже велетенські розміри і небезпечна отрута сурукуку є надміру скритними і дуже полохливими, у разі наближення людини чи великої тварини вони віддадуть перевагу сховатися, причому якомога тихіше й швидше. Якщо змію застати зненацька, вона буде вести себе досить незвично - швидко б'ючи кінчиком хвоста про сухе листя, бушмейстер імітує звуки брязкальця гримучих змій.
ареал
Мешкають на півночі Південної Америки від Коста-Ріки до Бразилії (Екваторіальна Америка). Невелика популяція є на острові Трінідад. Зустріти можна виключно у вологих тропічних лісах, поблизу з якими немає житлових поселень.
розмноження
Статевозрілими бушмейстери стають на 2 році життя. На весні самець відправляється на пошуки самки по виділеним нею специфічним феромонам. Залицяння самця зводяться до зіткненню головами, якщо партнерка відповідає взаємністю, починається шлюбний танець, під час якого тіла партнерів переплітаються немов мотузки. Через деякий час самка відкладе порядку 10-20 яєць в неглибоку ямку, вириту у вологому грунті. Прикривши яйця піском, турботлива матуся скручується клубком на кладці і охороняє своє потомство до тих пір поки воно не з'явиться на світ, що станеться через 76-80 днів.
самка бушмейстер

Самка, що висиджує або вірніше сказати охороняє яйця.

                                                            ібіс червоний
опис
Червоні ібіси мають середні для свого сімейства розміри: довжина тіла до 70 см, маса часто не дотягує і до 0,5 кг.
червоний ібіс

Мабуть, жодна болотна птах не може посперечатися з червоними ібісами в питанні яскравості і помітності оперення. Їх яскраво-червоне пір'я настільки "гарячі", що здається ось-ось загоряться. Чотири вугільно-чорних кінчика першорядних махових пір'їн і темний дзьоб лише трохи розбавляють рівномірну червоно-пекучу забарвлення.
червоний ібіс (лат. Eudocimus ruber)

Ноги у цього виду тонкі і відносно короткі, що помітно відрізняє червоних ібісів від більшості болотних родичів (лелек, чапель, фламінго). Тонкий загнутий до низу дзьоб придатний лише для одного - пошуку їжі в каламутній мулистій воді.
Статевий деморфизм абсолютно не виражений, як і личить представникам лелекоподібних.
спосіб життя

Червоні ібіси - це стайня птиці. Одна сім'я може нараховувати від кількох десятків до кількох сотень особин, але навіть в останньому випадку зграї селяться в безпосередній близькості один від одного, утворюючи величезні багатотисячні скупчення.
червоні ібіси

Eudocimus ruber часто мігрують між болотами, океанським узбережжям і тропічними лісами, рухає ними сезонна зміна умов або бажання знайти болітце більш багате їжею.
червоний ібіс
З ранку до вечора ібіси стоять по коліна у воді і перебирають своїм дзьобом в'язку тину на предмет молюсків, дрібних рибок, крабів і креветок. Останнім птиці і зобов'язані своєю яскраво-червоним забарвленням - креветки, яких вони вживають в їжу багаті на червоний пігмент каротин.

                                На Мадагаскарі знайшли унікальну жабу
Нова жаба отримала назву Boophis ankarafensis на честь незайманого лісу Анкарафа, в якому і була виявлена. Вона відноситься до роду Мадагаскарських весільного (лат. Boophis), що входить в сімейство Мантелло (лат. Mantellidae). На даний момент відомо про 75 видах даного роду, всі вони є ендеміками Мадагаскару і острова Майотта і були виявлені протягом недавнього часу.
жаба Boophis ankarafensi
Boophis ankarafensis - маленька жаба, що мешкає на деревах вздовж дрібних річечок і струмків. Її шкіра практично прозора, але не на стільки як у скляних жаб - переглянути кістки і обриси деяких органів можна, не більше того. Забарвлення яскраво-зелена, майже салатова. Вся верхня частина тіла покрита яскравими червоними плямами, які ймовірно попереджають про небезпеку - всі представники роду отруйні. Самці трохи поступаються за розмірами самкам: 23-24 мм проти 28-29 мм.


Головна, так би мовити, родзинка B. ankarafensis - квакання в 3 такту замість звичних 2, тобто замість «ква-ква» вони кричать «ква-ква-ква», - явище унікальне і беспріцендентное, жодна інша жаба на відтворює подібних звуків.
Boophis ankarafensi

Відкриття було зроблено на північно-західному півострові Сахаламаза багатонаціональної групою вчених з Університету Кента Даррела по Збереженню видів і Екології, що працює під керівництвом доктора Гонсало Роза (Goncalo Rosa). Як відзначають дослідники:

                                 Чернохохлий Целеуса або желтохохлий дятел
Опис русохохлого Целеуса
Русохохлий Целеуса - птах із сімейства дятлових (лат. Picidae) роду Целеуса (лат. Celeus). За розмірами даний вид практично не відрізняється від більшості родичів по сімейству: довжина тіла 10-13 см, розмах крил - до 16 см.

светлохохлий дятел (лат. Celeus flavescens)
Зовнішній вигляд більш, ніж помітний. Увагу в першу чергу привертає незвично великий чубчик, який зазвичай зачесане назад, рідше вгору. Забарвлення чубка завжди світла, але її тон сильно відрізняється залежно від регіону проживання: від яскраво-жовтого до блідо-бежевого. Крила Celeus flavescens також дуже виразні - кінчик кожного пера облямований тим же кольором, що і голова.

Самка светлохохлого дятла
У самок C. flavescens немає червоних борозенок на щоках
Статевий деморфизм практично не виражений, за винятком того, що щоки самців прикрашають широкі борозенки яскраво-червоного пір'я схожих на пишні отрощенние вуса.
спосіб життя

Більшу частину дня ці дятли проводять у пошуках їжі - мурашок, термітів і харчуються деревиною жуків і личинок. Білково-протеїнову дієту з комах по можливості розбавляють ягодами і фруктами.
светлохохлий дятел (лат. Celeus flavescens)
На короткий проміжок часу вранці і на більший ввечері светлохохлие дятли заводять свою серенаду, від якої шум стоїть такий, що вуха закладає. Але це ще не найстрашніше - з початком шлюбного періоду самці C. flavescens щебечуть днями безперервно без угаву, до тих пір поки не знайдуть собі пару.
Русохохлие Целеуса - абсолютно не полохливі і спокійно переносять близькість цікавих спостерігачів, що є унікальною особливістю для всього сімейства дятлових, які зазвичай дуже обережні і не підпускають до себе людей.

                                                        Коки - найгучніша жаба
Самці жаб коки знайшли собі погану славу скрізь, де вони тільки зустрічаються - квакання цих крихітних 3-х сантиметрових земноводних досягає гучності 100 Дб, що порівнянно зі злітає пасажирським авіалайнером. Коки (лат. Eleutherodactylus coqui) - листова жаба з сімейства Eleutherodactylidae. Самки досягають в довжину 5 см, самці - 3-4 см, в іншому статевої деморфизм не виявляється. Шкіра на спині зазвичай має коричневий або сіро-бежевий окрас, що дозволяє маскуватися на тлі кори дерев, живіт світло-сірий. Кінчики пальців забезпечені присосками для лазіння по лістьям.До середини 20 століття жаби коки зустрічалися тільки в лісах Пуерто-Ріко, проте пізніше були завезені на Гаваї і Віргінські острови, де неймовірно швидко розмножилися і стали інвазивним видом.
Коки (лат. Eleutherodactylus coqui)

Візитна картка коки відома всім і кожному, хто хоч раз зустрічався з ними. Їх характерне спів, що складається з 2-х складів "до" і "киї" розноситься по окрузі в радіусі кількох кілометрів. Місцеві жителі порівнюють серенади коки з працюючими всю ніч старими і скрипучими Газонокосарка. 100 Дб - це просто шалено голосно, особливо якщо взяти до уваги розміри земноводного. Навіть величезні жаби-бики відомі на весь світ своїм неймовірним квакомуканьем поступаються по гучності коки.

Цікаво, що перший склад "ко" призначений виключно для спілкування з іншими самцями, у той час як на "киї" відповідають тільки представниці слабкої статі.

Ще одна особливість жаб коки - незалежність від водойм. Вони селяться на широколистяних чагарниках і не великих деревах у вологих тропічних лісах, де регулярні опади і висока вологість повітря дозволяють підтримувати їм шкіру в гладкому стані. Навіть ікринки ці амфібії відкладають не в воді, а на зворотному боці листків, корі дерев і покинутих пташиних гніздах. Таким чином чадо коки мине стадію пуголовків - з яєць вилуплюються маленькі, але повністю сформовані жаби.
Коки (лат. Eleutherodactylus coqui)

                                                        Калот обыкновенный
опис
Звичайні Калоті є найбільшими представниками в роду і одними з найбільших у всьому сімействі, розміри дорослих особин досягають 50 - 65 см, рідко - до 70 см. Тіло довге і дуже струнке, тулуб злегка сплюснуте з боків. На хвіст доводиться більше половини довжини. Кінцівки відносно довгі і також дуже стрункі. Величезні тонкі пальці і гострі чіпкі пазурі дозволяють ящірці з легкістю лазити по деревах та іншим вертикальних поверхнях.
Калоті звичайний (лат. Calotes calotes)

Яскраво-зелену шкіру покриває крупна гладка луска. По спині від голови до хвоста тягнеться гострий гребінь, зубці якого у деяких особин в області шиї досягають 3-4 см.
Зміна забарвлення тіла
Кислоти не є близькими родичами хамелеонів, однак подібно їм навчилися змінювати забарвлення тіла, нехай і не так разюче. Ці ящірки здатні міняти колір свого тіла з зеленого на жовтий, світло-коричневий, зелено-коричневий і навпаки. Крім того голова самців під час шлюбного періоду забарвлюється в насичений червоний колір.
Калоті звичайний (лат. Calotes calotes)

У рептилії в спокійному стані, наприклад мирно відпочиває на сонці, час від часу з'являються білі, кремові, блідо-блакитні або коричневі поперечні смуги або невеликі плями.
Калоті звичайний (лат. Calotes calotes)

Про причини зміни забарвлення тіла достовірно нічого не відомо, проте останнім часом все більше дослідників сходяться на думці, що це своєрідний спосіб міжвидової комунікації та спосіб вираження емоцій.

                                                               Озерний сирен
Озерний сирен або великий сирен - це досить велика амфібія із загону хвостатих земноводних з сімейства сіренових. Його довге змієподібне тіло може досягати 90 см, але найчастіше не перевищує 70 см. На відміну від 3 інших представників сіренових, у озерних передня пара кінцівок практично повністю редукована; задні кінцівки відсутні геть - їх зачатки відсутні навіть на скелеті.

Озерний сирен (лат. Siren lacertina)
Зовні озерні сирени досить схожі на морських вугрів: забарвлення, форма голови і тягнуться через все тіло до кінчика хвоста вузькі жовті, коричневі або сірі смуги практично повторюють такі у електричних риб. Єдине добре помітне відмінність - зовнішні зябра, які розташовані з обох боків голови.

Озерний сирен (лат. Siren lacertina)
Сирени не особливо вимогливі до умов навколишнього середовища, все що їм потрібно для повноцінного розвитку - це водоймище зі стоячою водою або болото. Однак не дивлячись на те, що ці амфібії відносно легко переносять тривалу посуху, високі та помірні температури зустрічаються вони виключно на південному Сході США: Вірджинія, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Алабама, Джорджія і Флорида. Цікаво, що всі інші представники сіренових також зустрічаються тільки в цьому регіоні.
Озерний сирен (лат. Siren lacertina)

У виборі їжі великі сирени також не особливо вибагливі і полюють практично на будь-яку здобич, яку в змозі проковтнути: мальки, пуголовки, молюски, ікра ... Рот у тварин невеликий, а зуби відсутні як такі, тому є їм доводиться багато і часто.
Як і багато земноводні, сирени ведуть нічний спосіб життя, вдень же вони воліють сховатися на дні водойми або принаймні сховатися під камінням.
хвостате земноводне

Всі сирени дуже добре пристосовані до тривалих посух, впадаючи в сплячку і формуючи навколо себе своєрідний кокон з слизу і бруду, вони здатні чекати сезону дощів по кілька місяців.